Начмеда ДУК Яну Зінкевич (на фото) вже знає пів-України. Є й інші фронтові медики, волонтери, бійці-добровольці, чиї імена відомі й користуються заслуженою пошаною.
І є сотні, якщо не тисячі інших, про кого ми з вами не знаємо, але хто за цей рік зробив стільки, що заслужив звання Героя - не той орден, що роздають кому попало, а якийсь інший, який неможливо дискредитувати.
Одного з таких ще людей ви бачите на цьому фото. Звати його Ярослав Семкович, він лікар з Івано-Франківська, працює у військовому госпіталі в прифронтовому місті - вже не першому. Ліворуч від нього Яна, праворуч - ще одне врятоване ним людське життя.
Військовий госпіталь означає в даному разі, що звичайну районну лікарню "підсилили" військовими лікарями. Ярослав Васильович майже не виходить з неї. Там, в лікарні, й живе, ночі проводить біля поранених. Держава за весь цей час не виділила й бинта - усе необхідне привозять волонтери.
За освітою і довоєнною роботою Ярослав Васильович - дитячий анестезіолог. Війна зробила його "дорослим". Розповідає, як важко було "перекваліфіковуватись" - адже дорослим потрібні зовсім інші дози знеболювального. З дитячої лікарні приніс з собою ставлення до пацієнтів - кожне мусить вижити, кожному має бути не боляче. Смерть або серйозна травма дитини у мирний час - страшна трагедія. На війні до смертей і страждань бійців інше ставлення. Каже, що до цього неможливо звикнути...
Я спостерігала за його роботою уривками, коли сиділа під реанімацією, а він зазирав туди щопівгодини. Це не була ситуація для серйозних розмов чи інтерв'ю, тому й розповісти мені особливо нічого. Просто знайте, що є така людина.
