Канадійка Дженіфер Осборн, професійний фотограф, знімає в Україні фоторепортаж про жінок, які служать в армії і добробатах. Як це часто буває, знайомі знайомих (в даному разі це була Ірма Крат) звели нас із нею, і ми провели разом насичені і дуже теплі кілька годин, і Джен зробила чудові фото.
Наша нинішня база знаходиться занадто близько від передової, щоб тягнути туди Джен, яка ще не має досвіду фронтового кореспондента. Та й, чесно кажучи, командир не дуже вітає на базі журналістів, і я його розумію. Тож ми з Джен і її українським помічником Володимиром зустрілися у найближчому прифронтовому місті. Нагулялися-насміялися, що ой.
Джен попросила мене приїхати в екіпіровці. Я так і зробила, але розмірковувала, чи не по-дурному виглядатиму у всьому цьому на тлі звичайного міста, де немає окопів, бліндажів і зруйнованих будинків - хіба що час від часу їздить військова техніка і ходять солдати. Але ж у нас фото-, а не відеосесія. Близькість передової на фото не видно.
Але профі є профі. Навіть якщо не говорить українською або російською. Через хвилину після нашої зустрічі приваблива, постійно усміхнена Джен звернула увагу на припарковану вантажівку з ЗСУшниками. Ще через хвилину ми з нею вже сиділи у кузові, вона знімала солдатів і мене - на свій наворочений Canon і трошки - для пам'яті - на мою мобілку. Я бачила тих хлопців вперше в житті і навряд чи зустрінуся з ними ще - а втім, яка різниця? Хіба не всі вони наші?
Далі ми багато гуляли, нам махали руками і бібікали з машин. Побачивши мене з автоматом і Джен з фотоапаратом, підійшли інші військові, запросили до своєї частини. Джен знімала мене у їхній казармі і з їхньою "мухою" - сподіваюся, задля забавки, а не всерйоз smile emoticon Закінчилося приємною несподіванкою - вояки подарували мені трохи 7,62 для мого "Еріка", які у нас в дефіциті. Багато фотографувалися разом - на фотоапарат Джен і на їхні мобілки.
Найцікавішою була зустріч з однією жінкою - власницею невеликого магазину. Вона вийшла на поріг, побачила нашу фотосесію і запросила нас до себе. Напоїла чаєм, подарувала трохи косметики, а потім відправила до ресторанчику, власницею якого є її приятелька, і, не слухаючи жодних заперечень, нагодувала нас трьох за свій рахунок. Дала свій телефон, обіцяла в майбутньому будь-яку підтримку.
Ця жінка люто ненавидить "сепарів". Її син і малі онуки зараз на окупованій території, вона розлучена з ними. Син з дитинства дружив з місцевими хлопцями, які потім пішли в один з українських добробатів. У тому добробаті були поранені, і її син їм допомагав. Про це хтось доніс "сепарам", його забрали і дуже тяжко били, дивом вдалося витягнути його звідти (наскільки я зрозуміла, просто викупили за гроші).
Журналісти спробували трошки попідначувати ту жінку - на тему, що у "сепарів" теж є права і є своя правда. Її аж підкинуло: "Там их права - за поребриком! Там их дом, там их правда. ТУДА!!!"
І таких там, під самою лінією фронту - багато. І що б не казали наші вороги, а більшає їх щодня.
